Альтернативний театр. Вже всі знають про класику

Вона не підтримує сучасну політику Таїланду і говорить про це у своїх п’єсах. Їй не цікаво грати у традиційному театрі, бо його елегантність не передасть тем, які порушує її творчість. Тому Сасапін Сереваніж з однодумцями створює альтернативний театр, який живе та розвивається у крихітних приміщеннях Бангкоку… Вона говорить про страшну для своєї країни дату – 6 жовтня та пояснює, чому такі речі нікуди не діваються, так: «Таїланд – це країна картинки. Якщо на поверхні виглядає гарно, то все гаразд. Реальна проблема в тому, що проблеми ніколи чітко не називають і ніколи їх насправді не вирішують». Нині режисерка та акторка приїхала до Львова, де провела майстер-клас, познайомивши присутніх із сучасним таїландським театром.

ІА ZIK передає, про що розповіла Сасапін Сереваніж у Першому театрі (Перший український театр для дітей та юнацтва):
 

Я вже вдруге в Україні. Перший раз була минулого року. Я відвідала Київ. Так само, як я збираюсь розповісти вам про тайський театр, моя подруга звідси розповідала про український театр у Бангкоці. Виявилось, що через відстань, наші країни зовсім мало знають одна про одну. Тому ми заснували такі собі українсько-тайські відносини.

Хто я? Я актриса, артистка, режисерка і, наразі також, продюсер. Я належу до театральної компанії, яка називається «B-floor company» (у назві гра слів від слова groundwork – підвал. Тобто це щось андеграундне, непопулярне. – авт.). Інша компанія, співзасновником якої я є, називається «For What Theatre» (Для чого?). Окрім того, цього року я художній керівник у Бангкокській міжнародній зустрічі з виконавчих мистецтв. Я – представниця сучасної сцени.

Те, де я працюю, є незалежною театральною сценою Бангкоку. Вона складається з маленький та трохи більших театральних труп. Деякі театральні трупи складаються лише з однієї особи. У моїй трупі B-floor нас 10 людей. Ми у дуже тісних відносинах з іншими трупами і, якщо нам потрібен світлооператор, ми можемо попросити людину з іншої компанії допомогти нам. Те саме з хореографом або техніком.

Сасапін Серваніж

Ви, напевно, знаєте, що традиційна театр – зовсім інакший. Це краса, вишуканість та багато грошей. Він досить розвинений, бо це єдина річ, яку підтримує наша влада.

Можливо, ви вже знаєте такі імена як Борхес або Станіславський. На сучасний театр значно впливає західна традиція та театральні школи в США. Перші театральні викладачі в Таїланді започаткували театр, тому що вони вчились у цих школах в Америці.

Сучасний театр почав розвиватись у 60-ті, разом із піднесенням демократії. Театр став важливим інструментом студентських демонстрацій проти уряду. Так студенти започаткували політичний театр – як спосіб висловити свою політичну точку зору. Їхні театральні дійства були спрямовані саме на це.

Театральні компанії роблять вистави час від часу – це залежить від того, чи є в нас місце, а також від інших причин. Тобто немає такого: «гаразд, ми трупа, ось наш репертуар». Це більше – «гаразд, в нас є шоу давайте поговоримо з тими, з тими, з тими. Можливо, хтось надасть нам сцену, а потім ми зможемо репетирувати». І так відбувається плюс-мінус 15 років.

На шляху еволюції Бангкокського театру наступним кроком був пошук власних приміщень для шоу. Дехто з нас розумів, що нам конче потрібні власні приміщення, аби далі працювати і розвиватися.

Спершу ми збирались у парках і репетирували там. Згодом ми долучили маленькі кав’ярні та ресторани поряд з парком. А потім усім одночасно прийшла думка: «О, театр можна зробити усюди, і нам зовсім і не потрібно власного приміщення». Ці перші театри ми називали 8х8 dilemma (куток 8х8), де ми, власне, і грали.

Зараз ми маємо більше місця, а отже й глядачів у нас більше, ми розвиваємося.

Сучасний театр дуже динамічний, я би навіть сказала – «палаючий»: ти можеш усюди в Бангкоку зустріти такі маленькі театри і проглянути їхні вистави. Але все-одно, вони дуже маленькі.

Тож що відбувається зараз? Люди пишуть власні п’єси, роблять адаптації до вже відомих творів. А є така група, де учасники більше експериментують, де наратив не такий лінійний, де вони використовують рухи у міксі зі словами та різними ефектами. Це називаються movement-based, тобто засноване на русі.

Зараз я познайомлю вас з деякими ключовими Багкокськими театрами. Тож перший в списку – Crescent Moon Theatre (з англ. Crescent – півмісяць). Вони виробляють дуже багато вистав, які базуються на сценарії, а також на русі (movement-based). Ця компанія бере початок саме з політичних вистав. Вони створюють власні п’єси. Їм належить платформа, що має назву «24 Hours Play Festival».

«24-годинний ігровий фестиваль» – це фестиваль драматургії, і він особливий тим, що це спроба звести людей з різних міст та компаній разом і спонукати до роботи. Вони обирають чотирьох-п’ятьох письменників, з якими вони хотіли б працювати, обирають режисерів, потім – акторів, і одного дня всі збираються разом. І роблять жеребкування.

Хто з ким буде працювати разом? Тобто режисери випадково обирають акторів, актори – письменників і т.д. Ніхто не знає, що відбуватиметься! Вони мають інвентар, який також необхідно поєднати зі сценарієм.

Теми залежать від письменників. Вони мусять вирішити для режисера та актора, як поєднати все, що вони мають. Після жеребкування команди мають 24 години на всю роботу. Тобто цей процес розпочинається, наприклад, о 9 вечора, учасники трохи розмовляють, щоб дізнатись про одне одного більше, а потім всі йдуть додому.

Письменники працюють всю ніч, пишуть весь сценарій своєї маленької п’єси. До сьомої ранку. Тоді приходить режисер. Бере сценарій. О 8 приходять актори: репетирують-репетирують-репетирують. Близько другої починають працювати з технікою, ефектами.

О 7:40 вже виступи. Тобто все відбувається протягом 24 годин.

Це дуже класна система, щоб зустріти нових людей і вичавити з себе усю креативність, яку ти маєш.

nbsp;

Другий театр, який би я хотіла презентувати, називається «Splashing Theatre» (Розхлюпаний театр). Він складається з акторів дещо молодшої генерації, ніж я. Режисер цієї компанії насправді вивчав кіномистецтво в університеті. Завдяки такому поєднанню, в них виходять дуже цікаві вистави. Я їхній великий шанувальник.

Наступна компанія, яку я співзаснувала, називається «For What Theatre» (Для чого?). Її заснувала я та два хлопці.

Одна з перших наших вистав називається «6 Oct. Party» (Вечірка шостого жовтня). Це була насправді вечірка, вона відбувалась у барі. Ми лише мали вечірку і говорили, говорили, говорили. Але все було за сценарієм, і глядачі також були запрошені випивати з нами та спілкуватися. Вони виконували маленькі ролі, або ми їй давали досить простору для імпровізації.

Тобто, звичайно, сценарій був написаний, але в ньому були ключові моменти: ситуація А, ситуація B, далі C і т.д. Вони всі йдуть послідовно: тобто ситуація А починається так і мусить закінчилась отак. І якщо ти виходиш з послідовності та йдеш заграватись з глядачем, ти маєш пам’ятати, який наступний крок у сценарії – до нього ти маєш повернутись. Якось.

6 жовтня – це день в політичній історії Таїланду, коли відбулась різня і було вбито багато студентів.

(Таммасатська різанина сталась 6 жовтня 1976 року. Напередодні, 5 жовтня, студенти організували мітинг у кампусі Таммасатського університету та зіграли виставу, яка показала їх ставлення до вбивства поліцією двох активістів. Зміст вистави влада витлумачила як образу царській родині. Пропаганда закликала мстити студентам і знищити комуністів. До вечора під кампуси стягнули близько 4 тис. бойовиків. На ранок вони почали обстріли і увірвалися у студмістечко. За офіційною інформацією, померло 46 студентів, а 167 були поранені. Студентські та правозахисні організації наполягають на цифрі у більш як 100 померлих. Того ж вечора владу в країні захопила хунта – авт.).

Це дуже значимий для нас день. Але ніхто не хоче про це говорити, наче цього ніколи не сталось.

У 2012 році у Бангкоку була надпотужна повінь, і сталась вона саме на 6 жовтня. Так багато речей збіглось в цей день. Ця вистава описує такий стан суспільного шоку, коли «в нас повінь, ми не в змозі будь-що вдіяти – в нас буде просто вечірка».

Інше шоу, розроблене «For What Theatre», відбувалося у двох різних кімнатах. Одна кімната, в ній самотня домогосподарка; немає сценарію; єдиний звук, що ми чуємо – радіо, те жахливе радіо, у якому говорять про все і ні про що; інша кімната: два хлопця-гомосексуала, що розмовляють про справжні, важливі речі, про безглузді моменти у житті.

Авжеж був якийсь хребет, структура, але вони мали багато простору для власної імпровізації.

Театральною студією «Democrazy» керує хореограф, який має дуже незвичайне та авангардне бачення театру. Він вважає, що танцює все, що навіть суспільство – це вид хореографії.

nbsp;

Те, що він створює називається «Transaction». І ця його постановка повністю імпровізована. Це як гра: є правила, а актори просто грають за цими правилами. Це шоу починається поясненням на стіні, яке каже: «Ми хотіли влаштувати виставу цього вечора, але порахувавши вартість цього дійства, ми вирішили, що це неможливо. Тому зараз актори виконуватимуть різні завдання, а ви можете купити в них виконання цього завдання. Нумо подивимось скільки грошей назбирається».

Цікаво, що глядачі вже придбали квитки он-лайн. А коли ти приходиш на шоу, тобі повертають гроші, і ти використовуєш їх, щоб «купити» дії акторів! Наприклад, якщо вам подобаються хлопці з великими м’язами, ви можете заплатити йому і він зніме футболку.

Щоразу, коли хтось платить, актори кладуть цю суму до ящика, якій підвішений вгорі і звідти можна брати гроші, щоб сплатити за наступні дії. Тобто відбувається коловорот грошей у кімнаті.

Я перекладала це шоу для іноземців, котрі дивилися шоу, і в кінці також спитала: «Чи заплатите ви мені за мої послуги?».

Вже чотири роки в Таїланді править військова влада. Як ви розумієте, вони не хочуть, щоб люди багато розмірковували, критикували їхню владу або власне факт того, що в нас зовсім немає уряду.

В нас є шоу, що стосується саме свободи висловлювання. Хтось доповів про нас, і якраз перед початком виступу представники влади подзвонили, плануючи закрити шоу. Але ми, натомість, запросили до нас переглянути шоу, що тут немає нічого страшного. Вони приходили щоночі та знімали всіх, хто там був. В результаті всі наші квитки розкуповували, адже люди хотіли подивитись, чи правда, що військові постійно ходять на виступи.

Досі нікого не заарештували, але ми знаємо, що ми у них в списку.

Ось наше власне шоу, яке називається «Red Tanks» (Червоні діжки). Це посилання на реальне явище у Таїланді, ще одне явище, про яке уряд хоче забути.

Протягом холодної війни люди, яких звинувачували у комуністичних поглядах, переслідували. В одній з провінцій на півдні Таїланду, якщо тебе звинувачували у комунізмі, тебе саджали у таку червону металеву діжку і зіштовхували з гори або підпалювали. Це дуже жорстка частина нашої історії і, насправді, мало хто про це чув.

Зараз той час, коли переслідування митців у моїй країні можливе. Представники візуальних мистецтв можуть перебувати під тиском влади. Відомі випадки, коли на виставки також навідувались військові, але не знаю, чи когось таки арештували. Просто забирали картини чи фотографії та вносили їхні імена до списку.

Навряд чи в когось вийде переслідувати мою трупу, адже те, що ми робимо, воно невербальне, доволі абстрактне і все залежить від твоєї інтерпретації.

Це моє соло, під назвою «I Didn’t Launch a Thousand Ships» (Я не запускала тисячі кораблів). Тут я розмірковую над красою. Переважно з точки зору жінки, як це бути жінкою в азійській країні. В моєму регіоні дуже важливий зовнішній вигляд. Тебе оцінюють чи засуджують за те, як ти виглядаєш. Ти можеш отримати гарну роботу, якщо добре виглядаєш.

Тобто це про персональне, яке також відгукується на міжнародному рівні.

Як суспільство розмірковує про красу? Я думаю, що Таїланд – це країна картинки. Якщо на поверхні виглядає гарно, то все гаразд. Реальна проблема в тому, що проблеми ніколи чітко не називають і ніколи їх насправді не вирішують. Ми можемо просто вкрити це якимось шаром краси і тепер все виглядає терпимо.

Я думаю, те саме стосується інших вистав, де ми говорили про історичні події, про які не говорять. Це те ж саме. Ви маєте проблеми знову і знову тому, що ви насправді ніколи їх не вирішуєте. Все таке гарне, як традиційне мистецтво, але ніхто не заглядає глибше.

Попри застереження всіх моїх друзів, я пішла на традиційну виставу у театр Франка у Києві (Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка) на «Кайдашеву сім’ю». Всі мені казали «Ні-ні-ні», а я їм «Так-так-так». Я вийшла на половині вистави.

А от на «Тижні актуальної п’єси», попри те, що я не зрозуміла нічого, я бачила динаміку.

Мене ось що вразило: в Україні ви маєте так багато незалежних письменників, які чекають, аби їх п’єси зіграли на сцені. Ви можете робити фестивалі суто для письменників. Ви багаті цим.

В Таїланді режисери та письменники це ті самі люди. Ти пишеш – ти ставиш. Ми не маємо письменників, які просто пишуть.

Записав Влад Доруда,
для IA ZIK

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>