Десять правил успішних націй: з яких країн виростають економічні "зірки"

Кілька місяців тому я прочитав книгу “10 правил успішних націй” Ручіра Шарми.

Книга є коротшою версією його бестселера “Злет і занепад країн”, що ґрунтується на глибокому аналізі реформ у різних країнах за останні 50 років, і продовженням книги “Проривні економіки”.

Обидві книги видавалися українською мовою видавництвом “Наш формат”.

Звісно, щоб зрозуміти більшу частину спектру політик успішних країн, варто також прочитати хоча б книгу Дарона Аджемоглу та Джеймса Робінсона “Чому одні країни багаті, а інші бідні” та дослідження McKinsey про країни, що досягли успіху.

Однак зараз йдеться про вищезгадані книги Шарми. Для тих, хто не читав, пропоную короткий виклад змісту, доповнений моїми коментарями.

Ручір Шарма – індійський інвестор, автор низки публікацій про світову економіку та політику, глобальний стратег інвестиційного підрозділу банківського холдингу Morgan Stanley, колумніст у Wall Street Journal, Financial Times і в Times of India.

1. Успішні нації вміють добре використовувати своє географічне розташування

Незважаючи на розвиток нових технологій і домінування тренду Connectivity, коли ми всі відчуваємо себе “людьми світу”, особливо зараз, під час зум-конференцій, географія країн все ще дуже важлива для економічного зростання.

Щасливі ті країни, які розташовані на перетині торгових шляхів, які розуміють, що для використання цього виробничого фактору важливо будувати інфраструктуру (дороги, порти, склади) і розвивати державні послуги (митниця, податкова), які не будуть бар’єром для потоків товарів. Найкращий приклад – Гонконг.

Такі “логістичні ворота” часто є важливим фактором для розміщення виробництв міжнародних компаній на території країн, через які проходять їх логістичні маршрути, що приносить інвестиції в країни. В’єтнам (майданчик з випуску кросівок), Польща, Чехія (виробництво багатьох товарів, що експортуються в Західну Європу, у тому числі автомобілів) – приклади таких держав.

Ірландія – на крові, Північна Корея – на годинниках. На чому тримається експорт країн світу?

Такі країни вміють ефективно використовувати дані їм природою географічні умови і здійснювати міжнародну торгівлю. Вони беруть участь в глобальних ланцюжках вартості міжнародних корпорацій, використовують потоки капіталу й інвестиції з країн-сусідів і розподіляють виробництва в різних регіонах країни.

Один з важливих факторів, за яким варто спостерігати, – це частка торгівлі та експорту у ВВП. Також важливо моніторити, наскільки така торгівля розвивається поруч із сусідами. Чим вона більша, тим успішніші країни.

Що ще дуже важливо: щоб продовжувати бути конкурентними у світовій торгівлі, країнам треба постійно інвестувати в порти і дороги, причому не тільки в ключових містах – важливо не концентрувати технології у двох-трьох населених пунктах.

Розвиток second cities (другорозрядних за розміром міст) сприяє розподілу багатства всередині країни і стимулює продуктивну міграцію.

2. Успішні країни борються з демографічними викликами

Вплив демографії на успіх країни величезний. Чим більше в країні працездатних, чим більш продуктивне населення, тим багатша країна. Дані свідчать, що бажаний щорічний приріст робочої сили (labor force) не повинен бути меншим за 2%.

Коли населення скорочується, неможливо стимулювати довгострокове зростання. Статистика каже, що половина людей у світі живе в країнах, де рівень народжуваності нижчий за коефіцієнт відтворення, але в 70% країн, що розвиваються, уряди впровадили заходи з підвищення народжуваності.

Зростання населення – функція від трьох змінних: народжуваність, тривалість життя і міграція, тому успішні уряди повинні заздалегідь піклуватися про ці аспекти, інвестуючи в освіту, охорону здоров’я, пенсійні системи і мультикультуралізм. Альтернатива – розвиток робототехніки.

Важливо розуміти, що міграція може бути і позитивним, і негативним фактором для економіки. Річ у тім, що за кваліфіковану робочу силу конкурує весь світ, так що успішні уряди повинні не просто розробляти ефективні політики – ці політики повинні бути кращими, ніж в інших країнах.

Якщо громадяни виїжджають з країни, то це негативний сигнал для урядів. Якщо ж у країну йде приплив трудових мігрантів, уряди також повинні робити все можливе, щоб максимально їх використовувати та асимілювати.

Однак зростання населення – необхідний, але недостатній фактор росту економіки. Уряд ще повинен створювати умови для залучення інвестицій і генерування робочих місць.

3. Успішні країни багато (і розумно) інвестують

Люди, які закінчили університет, вчили на курсі макроекономіки формулу формування ВВП за видатками: ВВП = C (кінцеве споживання) + G (державні видатки) + X (чистий експорт = експорт мінус імпорт) + we (інвестиції або накопичення капіталу).

Хоча споживання є більшою частиною ВВП, Шарма вважає, що саме інвестиції рухають країну, що розвивається, уперед. Інвестиції можуть бути як приватними (придбання обладнання, нових технологій, інвестиції в бізнес всередині країни), так і державними (будівництво доріг, будинків, шкіл, лікарень).

Саме інвестиції (I) формують довгострокові можливості для країни, створюють робочі місця, продукуючи податки для держави та зарплати для працівників, які потім йдуть на споживання (C) і державні видатки (G). Також інвестиції створюють продукцію, яку можна ще й експортувати (X).

Якогось формульного орієнтира, яким повинен бути рівень інвестицій в економіці, немає. Однак міжнародна статистика говорить, що в успішних країнах відношення інвестицій до ВВП становить 25-35% і зростає мінімум десятиліття.

При цьому надто великі обсяги інвестицій (понад 40% ВВП) теж не дуже корисні, оскільки створюються надлишкові потужності, які можуть не використовуватися. У той же час країни, що інвестують менше 20% ВВП і показують зниження інвестицій, найчастіше не можуть домогтися сталого зростання економіки.

У таких країнах зазвичай розбиті дороги, обшарпані лікарні та школи, зруйновані порти й аеропорти. Для довідки: в Україні у 2019 році цей показник становив менше 13% і знижувався чотири роки поспіль.

Важливий не тільки розмір інвестицій, але і їх якість. Найбільш розумний підхід – вкладати кошти в інфраструктурні проєкти й технології, що підвищують конкурентоспроможність локальної економіки і продуктивність праці.

Іншими словами, інвестиції в RD (2-4% ВВП), швидкісні залізниці й магістралі, швидкий широкосмуговий інтернет 4G і 5G, що покриває всю країну, робототехніку, ШІ або енергозберігаючі технології приносять набагато більше ефекту, ніж будівництво (особливо в кредит) або інвестування у видобувну галузь.

Якість державних інвестицій також залежить від розміру корупційної ренти, яка часто годує нечистоплотних чиновників. На думку автора, краще, щоби держави було менше, у тому числі заради зниження корупції.

4. В успішних країнах добре збалансовані розміри уряду і держсектору

Концепція “менше впливу держави на економіку – краще для зростання” нікуди не поділася.

Тут важливі три параметри: частка витрат уряду у ВВП країни, продуктивність таких витрат і наскільки уряди обмежують приватний бізнес через надмірні регуляції, зловживаючи ресурсами державних компаній і банків для досягнення особистих політичних цілей. Знайоме?

Немає єдиного правила, скільки відсотків мають становити державні витрати в економіці, але важливий тренд: вони повинні знижуватися. Крім того, бажано, щоби витрати були менш соціально-орієнтованими (зарплати, пенсії, допомоги), а йшли на інвестиції (будівництво інфраструктури).

Ще одне важливе питання – наскільки широка податкова база і наскільки багато в ній податкових винятків. У загальних рисах: платників податків повинно бути багато, винятків треба уникати, тоді граничні ставки податків будуть знижуватися, що стимулюватиме економічне зростання.

Податкові стимули з винятками для галузей ніколи не були чинником стійкого економічного зростання.

І останнє: збільшення в багатьох країнах частки державних банків (у тому числі у зв’язку з націоналізацію під час кризи) – зло, якого треба позбуватися якомога швидше. І держбанки, і державні підприємства повинні йти на приватизацію.

5. Успішні країни вміють контролювати інфляцію

Більшість країн впоралися з високою інфляцією, яка крокувала світом у 1970-х роках. Сталося це в основному завдяки тому, що центральні банки перестали бути грошовими мішками для урядів і почали проводити власну монетарну політику.

Чому висока інфляція – це погано? Є кілька причин. По-перше, зростання цін призводить до зростання ставок за кредитами.

По-друге, висока інфляція часто волатильна і створює перешкоди при плануванні інвестицій.

У довгостроковій перспективі інфляція “з’їдає” вартість заощаджень, не мотивуючи людей зберігати, а заощадження є основою для інвестицій, що стимулюють ріст.

Однак дуже низька інфляція – теж не благо для економіки, оскільки може призвести до дефляції, яка часто спричиняє зростання безробіття. Коли ціни знижуються, підприємствам немає сенсу виробляти більше продукції.

Утім, висока інфляція – однозначно набагато гірше. Ситуація в латиноамериканських країнах показує, що висока інфляція часто призводить до соціальних бунтів.

Загалом участь у міжнародній торгівлі дає країнам можливість купувати дешевші товари та послуги, так що зростання імпорту не призводить до зростання цін.

Що ще дозволяє успішним країнам не допускати як дуже високої, так і дуже низької інфляції? Є принаймні два важливі чинники.

По-перше, історія вже довела, що незалежність центральних банків має значення. З кінця 1980-х років саме політика інфляційного таргетування центральних банків дозволяє утримувати інфляцію на низькому рівні.

Політики іноді забувають про це, думаючи, що можуть обдурити економічні закони. Не можуть, і історія багатьох країн, що розвиваються, у тому числі України з 10 тисячами відсотків інфляції в 1990-ті роки, це чітко показує.

По-друге, вгамувати інфляцію може тріумвірат обдуманих фіскальної, бюджетної і боргової політик.

Якщо бюджет зводити з низьким дефіцитом, не доведеться ні піднімати податки, щоб покрити витрати, ні збільшувати борги, витрати за якими лягають тягарем для бюджету, ні змушувати центральні банки фінансувати шалені апетити уряду.

6. Успішні країни ефективно управляють курсом національної валюти

Для громадянина будь-якої країни своя національна валюта – символ ідентичності і незалежності країни, засіб платежу, заощаджень та інвестицій.

Коли є довіра до національної валюти всередині країни, це хороший знак. Однак для успішності економіки в глобальному світі не все так однозначно. Беручи участь у міжнародній торгівлі, локальні компанії конкурують з компаніями з інших країн, і в цій боротьбі курс валюти відіграє важливе значення.

Для курсу національної валюти важливі три складові: скільки товарів та послуг іноземець може купити в країні, обмінявши валюту своєї країни на локальну, скільки локальної валюти можуть отримати підприємства вашої країни від експорту своїх товарів за кордон, як іноземні інвестори оцінюють валюту вашої країни.

У всіх трьох випадках краще, щоб валюта була дещо недооціненою (дешевшою відносно основних валют), ніж переоціненою. Іншими словами, краще, щоб у країні бігмак коштував менше в доларах.

Це говорю не я, а Ручір Шарма у своїй книзі.

Щоб перевірити, наскільки ефективно центральний банк і локальний ринок керують курсом локальної валюти, треба подивитися на динаміку платіжного балансу, точніше, його частини – поточного рахунку. Платіжний баланс показує, скільки з того, що країна виробляє, вона сама споживає. Ця величина також впливає на показник чистого експорту (Х) у формулі, наведеній вище.

Якщо ми виробляємо більше, ніж споживаємо і експортуємо, то в країну приходить велика валютна виручка (створюється профіцит поточного рахунку), яка збільшує валютні резерви країни. Якщо ж ми споживаємо більше, ніж виробляємо, то росте імпорт, за який треба платити (зростає дефіцит поточного рахунку). Резерви країни падають і їй доводиться позичати іноземну валюту для оплати імпорту.

Що буде з доларом, євро, нафтою, Китаєм та Байденом: прогнози міжнародних фінансистів на 2021 рік

Країна може дозволити собі великий дефіцит поточного рахунку тільки в разі або високої величини резервів, які швидко тануть, або завдяки масштабним запозиченням, за які все одно доведеться платити. Часто це призводить до кризи, але валютний курс може і повинен бути своєрідним абсорбером – регулятором таких потоків коштів і, відповідно, імпорту та експорту.

Країни, які роблять це краще за своїх торгових партнерів, процвітають. Влада, яка не вміє керувати валютним курсом, найчастіше приводить свої країни до постійних валютних криз, значної девальвації національної валюти, високої інфляції та економічних шоків. Згадайте ситуації 1998 року, 2008 року і політику НБУ 2010-2012 років, яка привела до девальвації і кризи 2014 року в Україні.

7. Успішні країни уникають “боргоманії” та “боргофобії”

Позичати кошти для розвитку – абсолютно нормально для домогосподарства, бізнесу і держави. Однак ефективне управління боргом – те, що відрізняє успішні країни від невдах. Рушір Шарма та багато інших авторів говорять, що в борговій політиці важливо уникати як “боргоманії” (прагнення до постійного запозичення), так і “боргофобії” (боязні позичати, обмежуючи можливості зростання).

Зростаючий борг країни може бути свідченням здорової зростаючої економіки. Однак це відбувається доти, доки швидкість збільшення боргу не почне постійно перевищувати темпи зростання економіки.

Як кажуть експерти, розмір боргу має значення, але саме швидкість його росту – тригер для криз. У першу чергу, мова йде про зростання приватного (корпоративного) боргу, особливо в іноземній валюті, але не обов’язково.

Дослідження показують: якщо зростання приватного боргу протягом більш ніж п’яти років перевищує зростання економіки, чекай на кризу. Криза призводить до уповільнення економіки, зниження доходів, а потім до того, що корпорації і домогосподарства починають зазнавати труднощів з погашенням боргів.

Проблемна заборгованість банків починає зростати, банкам потрібен новий капітал. Не всі його можуть надати, і банки починають банкрутувати. Так боргова криза переростає в банківську, що ми і бачили в Україні у 2014-2016 роках. У той час я був одним з тих в НБУ, хто розгрібав завали тієї кризи.

Однак на банківській кризі найчастіше історія на зупиняється – у гру вступають уряд та центральний банк, які починають “рятувати економіку”, надаючи кредити бізнесу і банкам для поповнення ліквідності. Це створює замкнуте коло, у якому ще й уряди починають позичати кошти на зовнішніх ринках і в міжнародних партнерів – МВФ чи Світового банку. Так борги знову починають зростати.

За даними МВФ, борг у світі перебуває на історично високому рівні. Для багатьох країн розмір боргу стає непідйомним, і дії недбайливих урядів закінчуються дефолтом, що часто призводить і до девальвації, і до подальшого падіння економіки. Найкращий недавній приклад – Ліван.

В успішних країнах регулятори постійно публікують звіти про фінансову стабільність, у яких моніторять показники боргового навантаження домогосподарств, корпорацій, урядів і в разі потреби починають застосовувати монетарні або регуляторні заходи для того, щоб не допускати перегріву економіки і тимчасово знижувати зростання кредитної заборгованості.

Вдумлива бюджетна політика повинна приводити до того, що уряди теж повинні позичати менше. На жаль, в Україні у 2006-2008 роках НБУ не побачив ризиків від збільшення іпотечного і корпоративного кредитування, що призвело до кризи.

Однак шкідливе не тільки нестримне зростання боргу. Боятися кредитів теж не варто. Часто страх взяти позику настає саме після криз. Банки, втративши гроші, починають вести екстремально сувору кредитну політику, крізь сито якої не проходить більшість кредитних заявок. Це призводить до зниження кредитування, і економіка починає страждати від відсутності нових грошей.

В успішних країнах ефективні регулятори знають, як запустити кредитування. Важливо, аби боржники пройшли нормальну процедуру банкрутства, щоб права кредиторів були захищені, а активи компаній-банкрутів змінили господарів.

Тоді банки починають розуміти, що економіка перегортає сторінку кризи і можна повертатися до кредитування. Цьому сприяє більш м’яка монетарна політика (більш низькі ставки, більш слабкі вимоги до капіталу).

Це повертає зростання кредитів на новий цикл з надією, що в майбутньому центральні банки не допустять кризи. Так успішні країни і живуть.

8. Успішні нації продукують “хороших” мільярдерів

Нерівність у світі зростає. При цьому бідні не стають біднішими, багаті стають багатшими, а надзвичайно багаті – ще багатшими, і розрив між бідними та багатими збільшується. Це створює ґрунт для зростання ролі популістів з лівими ідеями, які пропонують “відібрати і поділити”.

На думку автора, не всі багаті погані. Його методика розділяє багатих у різних країнах (від Швеції до Росії) за галузями. Він аналізує, нове це багатство чи успадковане (успадковане краще), у яких галузях заробляються основні гроші.

Шарма виділяє найбільш корумповані галузі (видобуток корисних копалин, енергетика, металургія, ігровий бізнес, будівництво, нерухомість) і каже, що там часто заробляються гроші, які витягують гроші з країни.

У той же час IT й автомобілебудування підвищують продуктивність праці і ведуть до зростання експортних надходжень в країну, нічого з неї “не виймаючи”. Автор рекомендує розвивати саме ці галузі.

9. Успішними націями керують лідери-реформатори

Лідерам успішних країн не обов’язково бути автократами. Історія показує, що демократичні країни розвиваються далеко не гірше, ніж недемократичні. Однак технократичні реформатори часто не справляються з реформами, тому що не вміють завойовувати любов народу і, як результат, провалюються.

Ідеальною комбінацією успішних країн є варіант, коли популярний у народу лідер наймає технократичну команду для реалізації реформ, підтримуючи реформи своїм високим рейтингом.

При цьому в лідера має бути розуміння економічних реформ і бажання делегувати розробку політик експертам. Автократичні і демократичні лідери часто саме так і роблять, і їх країни процвітають.

Якщо ж до влади приходять популярні демагоги (особливо ті, які об’єднують економічний популізм і національний патріотизм), країну може очікувати крах економіки, хоча політичні лідери можуть залишатися популярними. Венесуела – прекрасний приклад такої необдуманої політики.

10. Успішні країни вміють підніматися після падіння

Економічні “зірки” часто виростають з країн, від яких ніхто цього не чекав. Такі країни дивують багатьох саме після глибоких криз.

Азіатські “тигри” та країни Східної Європи – прекрасний приклад.

Мислення інвесторів та медіа часто лінійні. Одні країни люблять більше, до них більше уваги. У ці країни приходить більше інвестицій, тому вони ростуть швидше. Інші країни – ізгої. Вони не користуються симпатією інвесторів, фінансові ріки течуть туди неохоче, а в кризові часи інвестори тікають звідти першими.

Однак у багатьох країн з другої групи завжди є шанс приєднатися до першої. Досить лише прочитати правила, про які я писав вище. Звичайно, для реалізації всього цього потрібні професіонали, готові прийти на роботу в державні органи і здатні витримати всі випробування цієї служби, але це того варте.

Якщо вони досягають успіху у своїй “домашній роботі”, то, коли світова економіка вступає на етап відновлення і зростання, довгострокові темпи економічного зростання таких успішних країн значно перевищують зростання країн-конкурентів або країн-сусідів. Це стає видно не відразу, через кілька років.

Тоді інвестори звертають увагу на нових “тигрів”, а самі країни пожинають плоди ефективної політики, приєднуючись до групи успішних держав, про які пишуть книжки. Про Україну теж одного разу напишуть – я в цьому не сумніваюся.

Владислав Рашкован, заступник виконавчого директора МВФ 

Фото на головній ua.depositphotos.com

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>