Жарт вдався. Як воно — бути мером Рейк’явіка

Йон Ґнарр

актор, комік, колишній мер Рейк’явіка (2010−2014)


Я не вважаю, що гуморист у політиці — це примітивна чи популістська історія. Вона не задурює, а розширює можливості

Наші демократії мають бути відкритими й інклюзивними щодо різних людей, не тільки еліт. Ми створили образ так званого професійного політика, але немає такого університету, закінчуючи який ти отримуєш диплом професійного політика. Так склалося, що політики сьогодні — це переважно чоловіки середнього і похилого віку з освітою у галузі юриспруденції, економіки або політології. Але я думаю, ми могли б урізноманітнити коло людей, залучених у політику.

Демократія потребує джерел креативності, і з залученням жінок, комедіантів, артистів вона тільки виграє. Багато професійних політиків занадто негнучкі. До речі, у вашого президента Зеленського є юридична освіта, раз так, то він тим більше може бути політиком. Я стежив за його кампанією, і мені він здавався людиною простою і щирою.

Сам я точно не хотів бути політиком. Ми створювали спектакль, артистичний перформанс, і тоді я писав п’єсу про кризу в банківській системі. Написав сюрреалістичний маніфест і вирішив зробити політичну партію. Пішов у центр, де реєструють політичні партії, і створив Найкращу партію. Реєстрація коштувала приблизно 50 євро. Недорого ж. Це було частиною моєї комедійної повсякденності. Я виходив до мікрофона і казав: окей, я хочу стати політиком, чому такі люди, як я, туди не йдуть? Я хороший хлопець, і не маю проблем з алкоголем. Можливо, я не найрозумніший серед присутніх, але я точно не тупий. І люди після мого шоу підходили до мене й казали: так, старий, ти маєш рацію, такі як ти повинні йти у політику, я за тебе проголосую. І я думав: жарт вдався.

А потім соцопитування показали, що мене і мою партію готові підтримати 50% виборців, і тут я зрозумів, як усе серйозно. Тоді я усвідомив, що не може бути партії, що складається з однієї особи, і треба б подумати, хто б ще увійшов у партійну організацію. Я телефонував своїм друзям і запитував: слухай, я можу використовувати твоє ім’я, бо я збираюся брати участь у політичних дебатах і мені потрібні люди, які мене можуть підтримати? І деякі з них виявилися навіть більш політично мотивованими, ніж я.

Ми почали зустрічатися, обговорювати проблеми міста, і я відчув: те, що народжується, набагато більше за нас. Тоді я запитав: може, зараз гарний час звалити? І всі мої друзі хором сказали: ні! Люди інвестували в нас свої надії.

А потім ми зустрілися із колишнім мером, і я зрозумів, якщо вже він виграв, ми точно впораємося.

Звісно, спочатку я не мав жодного досвіду управління. Пам’ятаю одразу після виборів мені зателефонувала жінка з мерії і сказала: «Якщо ви хочете познайомитися з офісом мера, ми будемо раді вас побачити ще до офіційного затвердження на посаду». Я сказав: «Так, дякую, але це необов’язково».

Я уявляв собі офіс мера як кімнату, де є стілець, стіл, може, вазон із фікусом. А я піднімаю слухавку і гучним голосом кажу: «Мер слухає!». Але моя співрозмовниця сказала: «Добре, але знайте, що всі співробітники тут будуть раді вас побачити». І тут я запитав у неї: «Які ще співробітники?». Офіс мера виявився величезним опен-спейсом із великою кількістю співробітників.

У мій перший день на роботі до мене прийшов юрист мерії і показав стос паперів, які був готовий підписувати за мене. Я запитав у нього, навіщо йому підписувати папери, на яких стоїть моє ім’я. А він пояснив, що в роботі мера велика кількість непопулярних рішень, і він ставить підписи, щоб я не брав на свою репутацію зайвих ризиків. А я сказав: «Нам це не потрібно, я не боюся відповідальності, я для цього сюди прийшов».

Емпатія — це головна риса, яку я засвоїв на своєму політичному досвіді. Муніципальним чиновникам потрібно зберігати близький контакт із людьми у місті, оскільки це важливий чинник безпеки. Бути видимим, мати хоробрість дивитися людям в очі. На національному рівні це навряд чи можливо, але для представницької влади у місті це дуже важливо, навіть якщо це не завжди легко. Соціальні медіа також дають великі можливості, і я як мер, намагався їх максимально використовувати.

Після глобальної економічної кризи нам дістався убогий міський бюджет. Але я звик, адже бюджет моєї родини також був скромним тривалий час. І я знав: якщо у вас мало грошей, треба бути креативним, придумувати якісь речі для майбутнього, казати людям чесно — ми не можемо дозволити собі цього зараз, але плануймо й обговорюймо, що нам важливо. Обов’язково настане час, коли у нас з’являться можливості. Практикуймо оптимізм.

З іншого боку, фінансова ситуація 2010 року була дійсно складною. Але мені пощастило, що я не був кар’єрним політиком і не боявся непопулярних рішень. Наприклад, нам вдалося оптимізувати загальноосвітні школи. Школа — дуже дорогий сегмент, тому ми вирішили об’єднати по чотири-п’ять загальноосвітніх шкіл в одну.

Люди таке не люблять, і це рішення, яке зачіпає багатьох містян. Вони виходили на вулиці, я виходив їм назустріч. Вони кричали: «Ми ніколи більше не оберемо тебе мером!» А я кричав їм у відповідь: «Та я й сам більше ніколи у мери не піду!»

Друга велика проблема була з енергетичною компанією Рейк’явіка, і вона була досить серйозною. Ця компанія вклала велику частину своїх коштів у Європейський інвестиційний фонд, а він у кризу прогорів. Було зрозуміло: якщо ми хочемо знову поставити енергокомпанію на ноги, то повинні зробити непопулярні кроки. Перш за все підняти тарифи на електроенергію і гарячу воду. І ми підняли тарифи десь на 20%. Люди були дуже схвильовані, тому що зовсім не очікували, що їх вдарять по гаманцю, але ми все одно це зробили.

І все ж кожен розумів, що те, що відбувається, — не моя вина, а десь у глибині душі люди знали, що такі неприємні заходи необхідні. До того ж ми постійно залучали людей до процесу прийняття рішень, і в найбільш непопулярних рішеннях наша відповідальність була розподілена, в кожному районі міста були люди, які розуміли, чому саме такі рішення приймає муніципалітет, і підтримували нас.

Після того як я залишив офіс, мені знадобилося близько року, щоб отямитися, зрозуміти, що ж я далі хочу робити зі своїм життям і зі своїм почуттям відповідальності. Я досі відчуваю величезне почуття відповідальності за місто. Завжди є речі, які я не встиг довести до кінця. Демократія — це дуже повільний процес. Зараз пройшло вже п’ять років, як я залишив офіс, і люди майже забули вже про цй мій період життя, тому я й далі займаюся стендапом.

Навіть маленькі зміни, які у нас вийшли в муніципалітеті, мене радують більше, ніж мільйонні перегляди на YouTube. Тому що вони реальні і мають значення. Приймати рішення, виграшні для жителів міста, не тільки зараз, але й у майбутньому, — це приносить багато задоволення. При цьому рішення, які мені здавалися вкрай важливими, не мали значення для містян. Наприклад, коли я був мером, ми змогли зробити Рейк’явік частиною мережі ICORN (міжнародної мережі міст для біженців). Такі міста запрошують до себе письменників і журналістів, які стали об’єктами політичного переслідування у себе на батьківщині. Люди в Рейк’явіку довго не могли зрозуміти, чому це важливо. До нас приїхали багато цікавих письменників, поетів, журналістів, а незабаром Рейк’явік був оголошений ЮНЕСКО містом літератури. Це ж велика подія, але для містян вона зовсім нічого не значила. Ти їм кажеш: ми стали містом літератури, а вони тобі: ну, окей, а чому проїзд в автобусі такий дорогий?

Повну версію інтерв’ю з Йоном Ґнарром читайте в журналі НВ за 23 січня 2020 року

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>