Жертви обставин — ZAXID.NET

15-24 вересня відбулося висування кандидатів на посади голів рад населених пунктів та кандидатів у депутати. За цей час довелося прочитати багато «сповідей», чому люди ідуть в депутати та чого хочуть досягнути. Після реєстрації вони тільки посилили свою «турботу» про громаду, але з постійним відчуттям тривоги, що «темні» сили не дадуть їм працювати.

Виборча кампанія на місцевих виборах оголила або значно посилила низку проблем суспільства та показала професійну якість потенційних керівників громади, депутатів та рівень обізнаності виборців.

Говорячи про роботу Верховної чи місцевої ради у будь-якій громаді, люди використовують одне й те саме поняття – політика. Накладаючи певне суспільне уявлення на політику і депутата, люди мало розбираються, а що ж насправді відбувається у громаді. Але наголошують, що у громадах на першому місці має бути господарка.

В англійській мові є терміни, які розмежовують політику як сферу діяльності (politics) та політику як систему принципів, що застосовуються для керування, ухвалення рішень та досягнення конкретних результатів (policy). У нас все змішалося і звелося до політики як сфери діяльності, що відштовхує та часто викликає огиду. Навіть самі депутати називають політику болотом. Вони не рекомендують туди йти іншим, бо це важка справа, але самі залишаються та формують policy.

Рolitics – це вибори, боротьба за владу і посади, коаліції, збирання голосів за рішення, комунікація з електоратом.

Рolicy на всеукраїнському рівні – це законодавча діяльність, визначення напряму розвитку країни (Європа чи «мордор»), вступ до НАТО, ринок землі, легалізація грального бізнесу, принципи формування податків та їх кількість.

Рolicy на місцевому рівні: визначення, як буде розвиватися в конкретному регіоні чи громаді культура і спорт; які регуляторні акти ухвалюються чи скасовуються; прийняття нових якісних рішень для стимуляції розвитку малого бізнесу (гранти, школи, сервіси); чи надаватиметься фінансова допомога громадським об’єднанням; наскільки люди впливатимуть на ухвалення рішень (петиції, громадські слухання, місцеві ініціативи); чи функціонуватиме бюджет участі та яким буде його розмір. Усі ці питання – далеко не господарка, тут не вийде швидко ухвалити рішення: копати чи не копати, міняти трубу чи полагодити стару.

І ось цю відмінність не хочуть розуміти ні депутати, ні люди. Громада – не колгосп, коли вся її діяльність пов’язана з господаркою. Перераховані вище питання потребують чіткої і зрозумілої позиції від депутатів і залежать не тільки від доцільності ухвалення рішення. Визначення, які регуляторні акти ухвалювати і що саме спрощувати, потребує розуміння того, як громада розвиватиметься через рік, три, п’ять.

Якщо партія та депутат говорять, що вони – ліберали, то мають розуміти: на місцевому рівні вони скасовують всі акти, які обмежують діяльність бізнесу чи ускладнюють її. Якщо партія і депутати консерватори, то намагаються контролювати діяльність бізнесу. Це, звичайно, спрощений приклад, але працює він у всіх сферах та на всіх рівнях. Бо допуск громадян до ухвалення рішень ради громади – це також політична позиція, яка залежить від ідеологічного і стратегічного бачення депутатів та їхніх партій.

Тому, коли в черговий раз від кандидата почуєте про те, що на місцях немає політики, нічого значного й важливого для розвитку, а є тільки господарка, то скористайтеся порадою козака Василя з фільму «Пропала грамота»: «Купи коня! – Купую. – А що даси? – Що маю. – Душу! – Плюнь дурневі в очі! (плює) – Твій кінь!».

Небажання розбиратися в деталях – а саме там ховається диявол – призводить до спрощення чи узагальнення всіх політичних процесів у країні та громаді. Із цього виникає кілька негативних трендів.

Перший: тролінг у соцмережах «вопше нікуди не балатіруюсь». На перший погляд, це просто жарт, це весело і всі ми дружно посміялися й забули. Але насправді першими почали і поширювали цю тезу чи жарт люди, які є активними у своїх сферах. Фактично це самоусування від проблем та насміхання з тих, хто балотується. Це бажання відділити себе від інших, продемонструвавши зверхність. І звичайно, що це насміхання над мовою, зокрема від тих, котрі на своїх сторінках сильно її захищають.

Другий: жертовність кандидатів. Виходячи зі суспільного несприйняття людей, котрі ідуть у депутати, деякі кандидати зразу почали створювати собі образ жертви. Звичайно, що нікому не подобається, коли до обрання – «ти класний», а після – «корупціонер і злодій» у сприйнятті людей. Проте роль жертви тут точно не підходить. Якщо це ваш усвідомлений вибір, то не треба писати про малу кількість часу, проведеного з дітьми, витрату власних сил і ресурсів на кампанію, роботу 24/7 на користь громади. Викликати співчуття можна, але точно не повагу і бажання голосувати за вас. Депутатом має бути людина, котра хоче працювати і розвивати громаду, а не жертва обставин.

Третя негативна тенденція – це нерозуміння повноважень ради та відсутність бачення розвитку громади. У публічних дописах багато кандидатів написали, чому саме вони беруть участь у виборах. Сам факт допису – це комунікація з друзями, оточенням, виборцями і повідомлення про намір стати депутатом. Але насторожує, що саме писали ці кандидати.

«Я йду в депутати, щоб продовжити розвиток міста», «а я йду, бо не сила терпіти», «а я йду, бо мене попросили», «а я – бо треба захистити наші цінності». Це кілька цитат з тисяч опублікованих. А чому насправді ці люди йдуть у депутати? Вони турбуються про щось абстрактне, не можуть чітко назвати, як розв’язуватимуть ту чи ту проблему. А інколи й саму проблему не можуть описати, наприклад, говорять про погані дороги і відсутність їхніх ремонтів, стоячи на відремонтованій дорозі.

Більшість кандидатів намагається викликати у нас відчуття тривоги, і немає значення, чи турбувала нас ця ситуація або проблема раніше. Ми маємо за щось переживати, а тому голосуватимемо за кандидата «Х», бо він зробить усе, щоб ми почувалися щасливими. Викликати неприємну емоцію замість запропонувати рішення – четверта негативна тенденція.

Звичайно, у час, коли значна частини виборчої кампанії ведеться через соцмережі, кандидатам не уникнути публічної негативної реакції людей. І тут з’являється ще одна сторона потенційних депутатів – їхня ніжність і тонка душевна натура. Вони уявляють себе месіями, котрі спустилися з високих пагорбів та рятуватимуть нас від злих сил. Ти не маєш права критикувати, пропонувати зміни до програми чи робити зауваження щодо публічної поведінки. Тебе зразу зараховують до табору опонента і сприймають як провокатора.

У такій ситуації не виникає подиву, коли люди теж не думають про громаду і свої перспективи в ній. Вони і тут шукають «тата» й «маму» з політики, які розв’яжуть усі їхні проблеми вже і зараз, не думаючи про інших.

Ми не хочемо депутата, який знайде комплексне вирішення проблеми чи визначатиме, як потрібно розвивати громаду наступні 5-10 років. Нам потрібні той чи та, які назвуть легкий і швидкий рецепт щастя. Хтось хоче зранку їхати на роботу 21 хв. замість 53; інші не хочуть робити ремонт у під’їзді; ще хтось вимагає більше місця для стоянки саме біля будинку і безкоштовно. Здається, це все так просто вирішити. Але таких людей з такими проблемами десятки тисяч, і всіх задовольнити неможливо.

Тому, коли різко зростає загальноукраїнський рейтинг такого політичного проєкту, як «За майбутнє», то це саме пошук того, хто подбає про нас. Ми стали дорослі, але пам’ять про те, як тато чи мама дбають і дають гроші на наші потреби, дуже сильна. Бажання знайти когось такого в дорослому житті виливається у підтримку партій, проєктів, депутатів, які готові дати кошти. Тому навіть причетність олігархів, ексрегіоналів та Коломойського до цього проєкту сприймається як додатковий плюс. Бо ці люди можуть дати кошти і допомогти за потреби. Нашої потреби, а не громади.

Поки одні «ніжні» і «тривожні» кандидати не розуміють, що і як робити, інші з грошима намагаються купити людей, і в них, на жаль, виходить. А якщо до грошей додати ще й патріотизму чи звичайного людського щастя, то й вибори можна виграти.

У такій ситуації немає простого рішення чи однозначного висновку. Але кожен має подумати, чому я хочу жити у своїй громаді через 5, 10, 20 років? Що треба зробити та кого обрати, щоб був результат, а не голий патріотичний популізм? І звичайно, що освіта важлива не тільки у школі, а й впродовж усього життя.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>