Постраждають не тільки робочі: Як законопроєкт уряду Про працю позначиться на економіці

112.UA  112.UA

112.UA
Головний принцип роботи
ІА 112.ua – незалежність, неупередженість, подача виключно перевіреної інформації. 


фото – з відкритих джерел
Законопроэкт про працю,

Найближчим часом уряд планує вбити осиковий кілок у бездиханне тіло української економіки, прийнявши законопроєкт “Про працю”. Робиться все грунтовно, як при полюванні на графа Дракулу. Відливаються срібні кулі, заточуються кілки, розливається по флаконах заговорена вода. Завдання поставлено досить просте: економіка не має ожити, навіть після приходу до влади професійного уряду. Як це практикується в законопроєктодавчих новаціях останніх місяців, дорога “у пекло” вимощена благими намірами, точніше турботами про благо “маленького українця”. За задумом авторів законопроєкту, його запровадження призведе до створення нових робочих місць (sic!!!), що також логічно як зростання народжуваності після повальної стерилізації населення.

Але в той час, як в Україні готується “атака напалмом” на ринок праці, у світі відбуваються абсолютно протилежні процеси. На даний момент базовим механізмом розвитку світової економіки є “поглиблення поділу праці”. Російський економіст Хазін для ілюстрації даної сентенції цитує неназваного натурфілософа XVII століття: “Як зрозуміти, яке із двох міст багатше, для цього достатньо подивитися на кількість професій, якими володіють його жителі. Чим більше професій – тим багатше місто”.

Хороша цитата, так само як і висновки самого Хазіна: “Ми б сьогодні сказали – чим вище рівень поділу праці, тим вища продуктивність, тим більший прибавочний продукт”.

До цього варто додати і згадку класиків марксизму, згідно з якими існує так званий законопроєкт “нерівномірного розвитку”, коли чим пізніше та чи інша країна стала на шлях капіталістичного укладу, тим вона динамічніше розвивається. Від себе додамо, що цей законопроєкт діє з істотними застереженнями: для Китаю він цілком справедливий, а для України – ні. У Латинській Америці спостерігався змішаний ефект – спочатку динамічні темпи розвитку, а потім – різке уповільнення.

Причина такої вибірковості укладається за версією Хазіна в здатності тієї або іншої країни створити свою “технологічну зону” і максимально структурувати поділ праці на національному ринку людського капіталу. Якщо країна створює свою технологічну зону, як це зробив Китай, вона фактично стартує з того технологічного рівня, на якому вже перебувають розвинені економіки. Піднебесна це зробила в 90-х роках минулого століття, ввібравши як губка всі інноваційні досягнення західного світу. При цьому, починаючи з “чистого аркуша”, така країна володіє більш значною потенційною глибиною поділу праці порівняно з іншими країнами, які в цьому аспекті розвитку вже досягли максимальної планки граничної ефективності праці та перебувають на максимумі, або у фазі зниження граничної віддачі.

Країни ж, які не можуть створити структуровані внутрішні системи поділу праці, обмежені в діапазоні розвитку ємністю внутрішнього ринку. По мірі насичення, вони втрачають темп економічного розвитку. Відсутність власних технологічних зон змушує їх для підтримки необхідних темпів економічного зростання посилювати імпорт обладнання та нових технологій, тобто погіршувати негативне сальдо рахунку поточних операцій і виводити капітальні інвестиції за кордон, які могли б бути в іншому випадку витрачені всередині країни.

Що ж потрібно зробити для створення своєї “технологічної зони”? Тут може частково бути в нагоді приклад Польщі, так як модель Китаю в наших умовах практично не реалізовується. Польща ще 10-15 років тому практично не була представлена в сегменті випуску інноваційної продукції. У 2010 році, згідно з Європейським інноваційним індексом Європейського інноваційного табло (ЕІТ), Україна і Польща перебували у четвертій (останній) групі за рівнем розвитку інновацій. Зараз Польща значно модернізувала свою технологічну систему.   

У найближчі роки Україна може створити свій технологічний цикл, застосувавши вже випробуваний алгоритм: створення кластерних зон-драйверів економічного розвитку, визначення кількох ключових точок зростання на стику найбільш капіталізованих галузей економіки, формування ефективних і безпечних вікон входу для інвесторів. Максимальний ріст можливий, якщо Україна створить протягом найближчих десяти років свою “технологічну зону” і будь-якою ціною збереже глибину національного ринку людського капіталу. В Україні є база для створення нових технологічних парків у форматі злиття наукового, освітнього та виробничого потенціалів, особливо в таких містах як Київ, Дніпро, Харків, Львів, Одеса, які можуть стати справжніми “чартерними містами” випереджаючого економічного розвитку. Саме тоді у нас виникне шанс стартувати “з тієї позиції”, до якої повільно підійдуть розвинені економіки. Повторимося, ключове завдання держави на найближчі п’ять років – це зберегти потенційну глибину поділу праці на внутрішньому ринку. Тобто основні напрямки реформ – це збільшення державних інвестицій в людський капітал: медицина, освіта і наука. А також створення максимально вигідних для інвесторів точок входу, включаючи механізми кластерного, зонального розвитку, де інвестори зацікавлені вкладати свою надлишкову ліквідність не в український чорнозем, а в створення нових засобів виробництва. Базова стратегія – це розвиток людського капіталу і створення зручної платформи для інвестицій, а питаннями динамічного зростання займеться вже не уряд, а бізнес. Чому у нас може вийти? Світ знаходиться в точці досягнення граничної віддачі капіталу і кризи ринків збуту, тому що продукція старого технологічного капіталу вже не знаходить адекватний рівень попиту, хоч випускай нові моделі айфонів кожен місяць. Україна – єдина європейська країна з високим рівнем розвитку людського капіталу і можливістю поглиблення внутрішнього поділу праці, яка поки жодного разу не спробувала створити свою технологічну зону.

В цьому плані мав рацію нобелівський лауреат і представник Стокгольмської школи економіки Гуннар Мюрдаль, який вважав, що головна проблема економіки, що розвивається – це не створення нових робочих місць, а подолання трудової бідності, коли низькі трудові доходи демотивують найманих працівників і знижують перспективи їх розвитку, зокрема в контексті зростання продуктивності. Як наслідок – глибока соціальна фрустрація.

Трудова бідність – одна з проблем української економіки. Не проблема знайти роботу на 5-7 тисяч гривень, проблема прожити на ці гроші. Змінити ситуацію може пошук дієвих механізмів подолання бідності тих, хто працює і частково позбавлений права на субсидіарну підтримку з боку держави. Механічне зниження податків на працю не призведе до потрібного результату, як не збільшило зарплатну відомість зниження ЄСВ майже в два рази кілька років тому: роботодавці просто поклали цю економію собі в кишеню. Високий рівень зарплат – це проєкція високого рівня доданої вартості в кінцевому продукті, тобто необхідне структурування не тільки ринку праці у вигляді різноманіття професій, але й структурні економічні реформи в частині розширення питомої ваги складних товарів із зростаючою віддачею. Потрібні державні інвестиції в соціальний капітал, зокрема у медицину, освіту, науку, інфраструктуру. Саме на базі модернізованого соціального капіталу бізнес зможе досягти зростання сукупного випуску. Капіталізація трудових ресурсів на тлі адекватного зростання інвестицій в основний капітал є основною передумовою активації моделі випереджаючого зростання економіки в цілому.

Замість цього Україні нав’язують спрощений варіант трудового законодавства з дискримінацією найманого працівника і домінуванням роботодавця. Але якщо в США модель індивідуального трудового контракту базується на високому рівні оплати праці (люди готові терпіти), високій конкуренції (надлишок трудових ресурсів за рахунок міграції) і частково компенсується механізмом стримувань-противаг (профспілки, ефективна судова система на прецедентному праві, що захищає найманих працівників від дискримінаційних практик), то в Україні весь цей базовий набір факторів відсутній.

Почнемо з трудової бідності – якщо за 5-7 тисяч гривень до тебе будуть ставитися як до кріпака, якого в будь-який момент можна вигнати на вулицю, то охочих працювати більше не стане. Додамо сюди відсутність профспілок як незалежних інституцій і “ручні суди” і побачимо, що “совковий” трудовий кодекс був по суті єдиним механізмом захисту трудових прав найманого працівника в Україні. Так, механізмом більше формальним, але на нього хоча б “озирався” роботодавець і брали до уваги українські суди.

Демонтаж останнього “редуту” оборони трудових прав призведе до ефекту “вимивання середини”, коли в країні залишиться лише низькокваліфікований персонал, а всі затребувані на ринку працівники мігрують за кордон. Якщо твій уряд дискримінує ринок праці – помахай хустинкою поїзду “Київ – Перемишль”, що їде в західному напрямку.

Країна, яка готується до економічного стрибка або виходить з кризи, навпаки повинна створювати максимально зручні умови для трудових ресурсів. На тлі Великої депресії в США за ініціативою президента Рузвельта був прийнятий Національний законопроєкт про трудові відносини 1935 року (або законопроєкт Вагнера), який гарантував право найманих працівників створювати профспілки, укладати колективні договори і застосовувати для захисту своїх прав страйки. У відповідності з законопроєктом було засновано Національну раду з трудових відносин для захисту прав найманих працівників.

У чому ж причина того, що Україні нав’язується зовсім інший формат регулювання ринку праці? Відповідь досить проста: наближається економічна криза, якщо не світова, то внутрішня, рукотворна. Політика уряду відсікає цілі галузі від мінімальної точки беззбитковості, роблячи їх планово збитковими. Слідом за машинобудуванням, авіа-, судо- і ракетобудуванням, хімічною промисловістю, “на злам” може відправитися і металургія. Потрібно буде скорочувати найманих працівників, швидко і дешево. А на зміну старим заводам прийде формат мексиканських “макіладора” у вигляді промислового поясу вздовж мексикансько-американського кордону, де не діяли ні правові механізми захисту прав найманих працівників, ні мінімальні норми охорони праці. Саме такі “макіладора”, зі складання і різні шкідливі виробництва з чисельністю штатних працівників у кілька сот людей, і можуть з’явитися в Україні найближчим часом, утилізуючи залишки трудових ресурсів, яким не пощастило виїхати. “Осиковий кілок” у вигляді нового законопроєкту “Про працю”, заточений на славу.

Олексій Кущ

Оригінал на 112.ua.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>