«П'єса не про лавину, а про нас…»

Іронічна притча «Лавина», яку показав Луганський обласний академічний український муздрамтеатр, може, й не стала б подією, якби не присутність на ній автора п’єси — турецького драматурга Тунджера Джюдженоглу. Він спеціально приїхав до Сєверодонецька на запрошення колективу театру, і його присутність створила на сцені своєрідну творчу атмосферу. І для акторів, і для глядачів.

Фрагмент вистави «Лавина».

Турецький драматург Тунджер Джюдженоглу.

Тунджер Джюдженоглу — авторитет у сучасній турецькій драматургії. Він член президії Спілки письменників Туреччини, керує секцією драматургії у видавництві «Папірус», викладає у турецькій приватній консерваторії Мистецького центру ім. Мюждата Гезена. За довгі роки літературної праці Тунджер Джюдженоглу став лауреатом численних літературних премій, дві з яких отримав за межами Туреччини — в Югославії та Нідерландах. А його «Лавину» тепер побачили і сєверодончани.
Дія відбувається у невеличкому селі серед гір, де живуть переважно люди похилого віку. Тут не можна голосно розмовляти і сміятись, бо звукові хвилі спричиняють сходження лавин. Отак люди живуть дев’ять місяців, боячись ненароком викликати смертельну небезпеку. І лише три місяці вони можуть кричати, співати, стріляти, справляти весілля та народжувати дітей.
І ось взимку тут оселилася молода сім’я, котра чекала на появу дитини. До безпечного періоду залишилося ще два місяці, але дитина попросилася на світ Божий раніше — і село завмерло. Адже крики матері при пологах можуть спровокувати лавину. Щоб зберегти своє життя, люди вирішують живцем закопати в землю вагітну жінку. Навколо цієї проблеми і розгортаються всі події.
Насправді ця п’єса зовсім не про лавину, а про людей. Про нас. Про наші страхи, помилки, забобони. Тому, мабуть, у п’єсі не позначені ні імена, ні національність, ні релігія персонажів.
— У кожній країні є своя війна, своя «лавина», — пояснює пан Тунджер. — Страх — не національний, це універсальна річ. Тему я взяв із нашої Східної Анатолії. У Туреччині справді є таке село, де існує лавинна небезпека і люди не можуть на повний голос розмовляти. Я, звісно, все це перетворив на метафору.
В Україні турецький драматург не вперше й каже, що закоханий у нашу країну.
— Тут чудові міста і неймовірні люди, у яких високий рівень освіти та культури. А український народ близький до турецького. Я схвильований, бо вперше побачу свою п’єсу у виконанні акторів Луганського обласного театру.
Зізнаюсь, що вже не можу контролювати свої п’єси. Вони, як дорослі діти, розбрелися світом. Інколи чую, що там чи там якусь із них поставили. Радію. Я не шукаю зв’язків із театрами, за мене це робить сама «Лавина». Вона вже цілком «доросла». Один театральний критик напророчив п’єсі велику популярність у ХХІ сторіччі. Але не хочу, щоб мене знали тільки як автора цієї роботи, бо в мене є ще й інші.
«Лавина» справді ставиться в театрах світу, й автор міг бачити її у різних варіантах. Пан Тунджер каже, що усі вони вдалі. Зокрема, була цікава режисура в Бухарестському національному театрі.
— Режисура була фантастичною! — розповідає він. — Режисер за своїми поглядами пацифіст. Ми теж не любимо зброю, та інколи вона необхідна. Але режисер прибрав з п’єси зброю і замість неї поставив… молоко. Я подумав: яке молоко? Тут гвинтівка повинна бути! А режисер каже: «Я ненавиджу зброю!» На жаль, зброя — вагомий аргумент, якщо хочеш щось змінити. Треба не боятися, підніматися і не мовчати. Мовчанка не вирішує проблеми. Але я сподіваюся, що всі ми дуже хочемо, як і той режисер із Бухареста, щоб молоко заступило місце зброї.
— Які українські театри ставлять вашу п’єсу і які плани пов’язані з Луганським обласним театром?
— Уперше «Лавина» була поставлена в українському Криму ще за часів СРСР. Потім її ставили в інших містах. Пізніше українські режисери взялись за п’єсу «Вертоліт». Невдовзі, можливо, п’єса «Матрьошка» буде поставлена в Києві. Маю надію, що й інші мої твори пропишуться на українській сцені. Зокрема, «Візитер». Ця п’єса про те, що мир на землі в руках жінок. Жінки народжують дітей, а хто дає життя, той може це життя підтримувати. Я звертаю багато уваги на жіночу тему, бо вважаю: якби жінки мали більшу вагу в суспільстві, не було б ні воєн, ні різних конфліктів. У чоловіків, на жаль, не виходить подолати конфліктність у світі.
— За вашими п’єсами знімалося кіно?
— Був один фільм. За мотивами турецької казки. Я тоді був молодим, безробітним і голодним. Мені запропонували написати сценарій. Я написав. Режисер зняв кіно, і коли я його побачив, то сказав, що краще б помер з голоду. Постановник абсолютно не зрозумів того, що я хотів сказати. Пізніше один відомий азербайджанський композитор написав музику, і я зробив на цю тему лібрето для балету 2000 року.
Розповідає постановник «Лавини» на сцені Луганського обласного театру Володимир Московченко:
— Думка про те, що не можна мовчати, правильна, але це лише гасло. Мене більше цікавить, чому люди припиняють мовчати, що їх спонукає повстати проти дурних законів? Тут один герой каже: буде інакше. І мені дуже цікаво було, а чому саме він — слабка людина — це каже.
П’єса дуже жорстка, недобра нібито. У ній немає «мармеладу». Вона зла щодо своїх персонажів. Ми побудували притчу, в якій жорстко висловлюємо ідею. Ви побачите на сцені машину. Це метафора: можна виїхати і нікуди не приїхати. А чи це не про нас? Не про те, що ми нині переживаємо? Машину штовхнули, а вона досі не приїхала туди, куди ми хочемо. Мені здається, ця п’єса написана саме для України. Дуже вдячний автору за те, що він подарував нам таку історію.

Павло ВОРОНЦОВ.
Фото автора.

Луганська область.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>