Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор

– Я думаю, що більшість суспільства навіть не усвідомлювало, що так є…

– І так, і ні. Я вважаю, що це явище для українських реалій було цілком закономірним. Якщо коротко, то поява фінансово-промислових, а потім фінансово-політичних груп, так званих олігархів, на той час створила умови для стабілізації суспільно-політичного й економічного життя в Україні. Після “буремних 90-х” державна влада, політичний клас, олігархат, за підтримки впливових гравців зі Сходу і Заходу прийшли до консенсусу у вигляді так званого “договору про співпрацю”, коли були встановлені загальні правила поведінки, державний арбітраж, сплата фінансової ренти за підтримку, спільний контроль за внутрішньою політикою, зовнішньополітичний лобізм, вплив на ЗМІ тощо. Крім того, це була перша спроба створити прообраз національного інвестора, який частину коштів від приватизації колишньої радянської власності вкладав в українське виробництво, а частину виводив за кордон, інвестувавши у світову економіку. Про це не дуже люблять говорити, але наші ФПГ стали інвесторами не тільки офшорів, а й потужних економік світу: Сполучених Штатів, Франції, Німеччини, Швейцарії, Бельгії, Австрії, Нідерландів та інші.

Олігархам була потрібна демократія як засіб отримання, збереження і захисту власності та дивідендів. З часом українська політика стала надприбутковим бізнесом, а так звані олігархи або їх представники – частиною державного механізму. Від «дикого» або стихійного капіталізму ми перейшли до «кланово-державного» з усіма ознаками, характерними для «керованої» або «гібридної» української демократії. Проте, активно експлуатуючи тезу «про всеперемагаючу силу ринку», політичний клас, що знаходився при владі, часто передавав державні інститути та їхні функції у приватне використання окремим ФПГ. Це призвело до дисфункціональності держави, слабкості її інститутів і соціальної стагнації, що, врешті, породили внутрішню і зовнішню агресію…

– А чому наше суспільство сприймало всі ці речі? 

– Суспільство не сприймало, воно активно і неодноразово, за підтримки ззовні, вимагало реформи політичної системи з орієнтацією на громадянське суспільство: “Помаранчева революція”, «Революція гідності», «електоральна революція» тощо. Питання в іншому, що ця тема є нагальною і для України сьогоднішньої. Але, щоб бути успішною, ця інституційна реформа, модернізація української політичної системи повинна базуватися на засадах чіткої функціональності, ефективності, суспільної репрезентативності та соціальної відповідальності. 

Ми ж, на жаль, забезпечуємо увесь світ мігрантами, інтелектуалами, але самі не навчилися використовувати знання як інструмент ефективного управління

Зміна політичних наративів у світі, збройні агресії, пандемія, «Північний потік», Афганістан і багато чого іншого показали, що управлінська кластерна модель багато у чому катастрофічно застаріла, а політична система потребує істотної модернізації. Але з її неефективністю зіткнулися не лише ми, а й США, Німеччина, Франція, Японія та багато інших передових демократій. Згадайте: Німеччина – 1-а , 2-а світові війни; згадайте Францію, Британію інші класичні демократичні держави, які разом зі зміною поколінь поринали у системні конфлікти. Вирішення їх можливе було за рахунок зміни підходів до нових, інноваційних моделей управління і вимог до управлінської, політичної еліти. Основні світові актори шукають нові, більш прогресивні моделі публічного управління, які б були максимально конкурентними і відповідали збалансованим інтересам і потребам суспільства, а також нову ідеологію співіснування у широкому сенсі цього слова. 

При цьому, у контексті захисту національних інтересів час на реакцію обмежений, можна «здутися». Виграють ті, хто швидше відреагував і запропонував власну концепцію антикризового управління, побудовану на інтелекті, ресурсах, мобільності. Ми ж, на жаль, забезпечуємо увесь світ мігрантами, інтелектуалами, але самі не навчилися використовувати знання як інструмент ефективного управління.

КОЛИ МИ НЕ МОЖЕМО АБО НЕ ХОЧЕМО АНАЛІЗУВАТИ РЕАЛЬНИСТЬ – МИ СТВОРЮЄМО МІФИ 

– Повертаючись до питання дисфункціональності держави та слабкості її інститутів – як можна цьому зарадити?

Коли двигуном суспільного розвитку є торгівля, то цінності часто плентаються на периферії або ж стають розмінною монетою між сильними світу цього

– Коли ми, з різних причин, не можемо або не хочемо аналізувати реальність – ми створюємо міфи і часто стаємо їх заручниками. Зокрема, це міф про всесильність вільного ринку в боротьбі з тотальним державним патерналізмом. Сьогодні, особливо у контексті сучасних системних викликів і загроз, ці тези сприймаються як крайнощі. На початку і в середині 1990-х це була догма. 

Другий міф українців полягав у тому, що на нас всюди чекають і наші інтереси можуть бути пріоритетними. Так, світова кон’юнктура для України на час відновлення незалежності була сприятлива, але непублічні інтереси наших партнерів часто були різновекторними і викликали, як модно було казати, «занепокоєння». Показовим прикладом є наша історія останніх десятиліть, коли спільні «цінності» не встигають за глобальною конкуренцією у боротьбі за ресурси, ринки збуту товарів, логістичні коридори тощо. А коли двигуном суспільного розвитку є торгівля, то цінності часто плентаються на периферії або ж стають розмінною монетою між сильними світу цього. Іноді це відбувається коректно, іноді – брутально. Я напружуюсь, коли в політиці чую фрази: “любов”, “зрада”. Я більше сприймаю термін – “партнери”. Не сателіти, а партнери. Бо партнери, незалежно від ваги впливу, пов’язані між собою зобов’язаннями і часто взаємозалежні. Чи є любов у системі національних інтересів базовим інструментом? Навряд чи. Окремі наші партнери бачили в Україні не тільки кінцеву ціль – побудову конкурентної європейської демократії, а й інструмент послаблення Росії. Інші – ринок товарів, послуг, ресурсного забезпечення. Сусідів, можливо, дратувала наша конкурентна спроможність в окремих галузях виробництва. Хтось вирішував геополітичну проблематику – як на Сході, так і на Європейському континенті. Когось хвилював український транзит. Одним словом – «будапештський меморандум» у широкому розумінні цього явища. Тобто, бачення України у світових акторів було абсолютно різне – це стосується як Російської Федерації, так і Сполучених Штатів Америки, і Європейського Союзу. 

На жаль, нашу державу мало хто сприймав як повноцінного партнера. За цих умов ми маємо прагнути партнерських відносин, навіть в умовах війни і несприятливої геополітичної кон’юнктури. Тоді ми можемо насправді щось пропонувати і, відповідно, – вимагати. 

Третій міф: «Ми – самі по собі, ми можемо самі вистояти проти усіх ворогів». Це – інша крайність. Ми не можемо бути самі по собі, ми вже інтегровані у світовий економічний та політичний простір. Питання полягає лише у тому, наскільки ми готові за цих умов відстоювати національні інтереси, які можуть не збігатися з інтересами інших країн, навіть партнерів. І це – нормально і професійно. Головне, як кажуть в Одесі, – не метушитися, бо у мирний час це викликає сміх, а у воєнний – паніку.

КОНСТИТУЦІЯ – ЦЕ СТРАТЕГІЧНИЙ ДОРОГОВКАЗ, ЩО ДЕКЛАРУЄ ЦІННОСТІ ДЕРЖАВИ І ЗАБЕЗПЕЧУЄ ЇЇ СТАЛІСТЬ, ІНСТИТУЦІЙНУ ТА ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ

Національні інтереси – вічна тема, як і визначення національної ідеї. У нас є документ, де ці національні інтереси визначені й окреслені? Чи досі немає?

– Є Концепція національної безпеки, де національний інтерес України визначено, як пріоритет. До речі, у середині й наприкінці 1990-х років я разом зі старшими колегами брав участь у підготовці рамочних засад до закону про національну безпеку. Ще раз хочу підкреслити: це нормально, коли взаємодія між партнерами, сусідами будується на демократичних принципах взаємоіснування і взаємодії. І це нормально, коли національні інтереси держав – не збігаються у баченні механізмів їх реалізації. Збігатися тією чи іншою мірою вони можуть завдяки національному «егоїзму», потенціалу, професіоналізму, компромісу і діють лише у конкретний історичний період, як реакція на загрози, виклики і суспільні побажання. На мою думку, проблема – дещо в іншому. На відміну від української практики, ключовим суб’єктом і об’єктом у системі національних інтересів для більшості цивілізованих країн є власний громадянин, а держава є базовим інструментом забезпечення, реалізації й захисту його інтересів. Мова насамперед іде про внутрішню політику – тобто суб’єктність держави у вирішенні проблем ефективного, демократичного врядування. Консолідація інтересів, функцій, ресурсів, фахового потенціалу якраз свідчить про державу у дії та її ефективність. Натомість в Україні часто політики дивляться на національний інтерес через державні інститути, фінансові ресурси, території, економічний потенціал, і дуже мало – через призму інтересів громадянина, як базової цінності й носія державної влади.

– … і держава мусить піклуватися, переживати і боротися за цього громадянина, щоб він не виїхав в іншу країну.

– Абсолютно. Держава реалізує ефективну публічну політику в усіх сферах суспільного буття з метою збільшення людського потенціалу за рахунок якості й рівня життя. Колись Наполеон Бонапарт казав, що любити свою Батьківщину є природним правом і обов’язком кожного «середнього» француза, але для цього повинна бути взаємність…

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>