Трагедія Бабиного Яру і всі трагедії – про всіх нас, чужої біди не …

В українців пошкоджений «лінк пам’яті» трагедії Бабиного яру. Є книги, дослідники, інститути, однак відсутнє суспільне усвідомлення масштабу цієї трагедії, вважає німецька письменниця українського походження Катя Петровська. Її дебютна книга «Мабуть Естер», події якої розгортаються довкола подій Бабиного Яру, наробила галасу в сучасній світовій літературі. Книгу з німецької вже переклали англійською та українською мовами. Про те, як звичайний фікус врятував життя її батька, чи повинна Україна визнати співучасть у злочині та чим небезпечна роль «жертви» письменниця розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода.

Книга розповідає про трагедію Бабиного Яру крізь призму історії Вашої родини. Що є ключовим у цій історії?

Дехто вважає, що «Мабуть Естер» – роман про сім’ю чи сімейна хроніка. Насправді – це спроба сучасної людини, яка живе в Європі, розібратися у цьому просторі: що є «своїм», а що «чужим».


У Києві презентували «Мабуть Естер» Каті Петровської

Будь ласка, зачекайте

Embed code

Copy and pulp a hide formula below. The formula changes formed on your selection.

The formula has been copied to your clipboard.

Video size

Взагалі, ці всі історії для мене, як певні «сирітки», які необхідно «прихистити». Можливо, написання її німецькою мовою – це спроба віддати їх на «усиновлення» комусь іншому, бо у нас особливо ніхто не бажає чути ці історії. Але також я б не зводила книгу лише до Бабиного Яру – це одна із трагедій, яка складає основу цієї книги. Книга зачіпає багато тем, про які ми всі знаємо, але вони недостатньо висвітлені.

Окрім того, це – історія міста Києва, в якому я виросла. Мені незрозуміло, як ми можемо повноцінно жити: їздити на метро, гуляти в місті, на території, де вбито 100 тисяч людей. Це такі дивні речі. Тобто незрозуміло: це має бути «нормальне» місце чи якесь «жахливе», та й взагалі, що робити із такими територіями? Нині там, здається, приблизно 29 пам’ятних знаків та 13 пам’ятників. Але разом з тим пам’яті про це місце немає.

Ця сама Естер, ім’ям якої названа книга, – моя прабабуся. Я знаю дуже багато історій довкола Бабиного Яру. Одного разу мені тато сказав: «Моя бабуся загинула у Бабиному Яру, але вона туди не дійшла». Ось таке дивне речення я від нього тоді почула.

Моєму татові було 9 років, а він не пам’ятає, як її звати. Це дивно, адже хлопчик цього віку має пам’ятати її ім’я. Він сказав, що батьки називали її «мама», а він – «бабусею». Тому «Мабуть Естер» – це не жарт, а насправді ім’я цієї жінки, імені якої ми не знаємо.

“;
//parse XFBML, since it is not nativelly operative onload
if (!fbParse()) {
var c = 0,
FBParseTimer = window.setInterval(function () {
c++;
if (fbParse())
clearInterval(FBParseTimer);
if (c === 20) { //5s max
thisSnippet.innerHTML = “Facebook API unsuccessful to initialize.”;
clearInterval(FBParseTimer);
}
}, 250);
}
}
};
thisSnippet.className = “facebookSnippetProcessed”;
if (d.readyState === “uninitialized” || d.readyState === “loading”)
window.addEventListener(“load”, render);
else //liveblog, ajax
render();
})(document);

Вона була неходячою, тому її не взяли в «евакуацію», ймовірно, вона помирала. Але у день Бабиного Яру вона якось умудрилася вийти на вулицю. Може, вона б померла через місяць після Бабиного Яру, але її вбили. На вулиці. Нікому непотрібну стару. Можливо, її навіть не любив ніхто, але це нічого не змінює у факті насилля. Нічого. Виправдати ці вбивства невинних людей не можна нічим, тому для мене в книзі було важлива ця старенька «Мабуть Естер».

Мене вразив відгук Сергія Жадана на книгу, він озвучив найголовніше, що мене на це спонукало. Книга називається «Мабуть Естер» і він написав рецензію «Мабуть про нас». І це чудово, тому що це – не книга про мою сім’ю, не книга про якихось євреїв (чомусь ніхто не помічає, що там величезний розділ про мого українського дідуся). Це – про нас, про якийсь спільний простір і його невирішені проблеми.

Таких книжок повинно бути багато. Можливо, тривожних і які не лишають жодної відповіді. Бо які можуть бути відповіді? Треба лише зрозуміти, що трагедія Бабиного Яру і всі трагедії – про всіх нас і ніякої чужої біди в принципі не існує.

“;
//parse XFBML, since it is not nativelly operative onload
if (!fbParse()) {
var c = 0,
FBParseTimer = window.setInterval(function () {
c++;
if (fbParse())
clearInterval(FBParseTimer);
if (c === 20) { //5s max
thisSnippet.innerHTML = “Facebook API unsuccessful to initialize.”;
clearInterval(FBParseTimer);
}
}, 250);
}
}
};
thisSnippet.className = “facebookSnippetProcessed”;
if (d.readyState === “uninitialized” || d.readyState === “loading”)
window.addEventListener(“load”, render);
else //liveblog, ajax
render();
})(document);

Скільки родичів у Вас забрала ця трагедія в Бабиному Яру?

– Насправді, це – бабусі моїх батьків. Одна – бабуся «Мабуть Естер», а інша –бабуся Анна, а також тітка моєї мами Льоля. Це досить загадкова історія, чому вони не виїхали, бо вони знали, яка ситуація склалася у місті. Вони розуміли, що насувається щось страшне, у них не повинно було бути ілюзій. Чому вони не поїхали? Бо ніхто не уявляв, що таке може трапитися.

Але для того, аби говорити про невинно вбитих людей, не потрібно, щоб це була твоя родина. Я писала німецькою, щоб відірватися від відчуття того, що я пишу про свою родину. Це важливо, бо це дає мені право зазирнути у всі кутки. Але з іншого боку – це не має значення: моя сім’я це чи ні.

У книзі є розділ, де я розповідаю про людей, які багато років ходили до Бабиного Яру, коли це було заборонено. Вони клали туди квіти, а їх арештовували за нібито розкидання «сміття». І от в одного із наших друзів – Давида, він з покоління моїх батьків, я запитала: «Ти ходиш туди, бо там є твої родичі?». На це він відповів: «Це найбезглуздіше запитання, яке я чув у своєму житті». Це дуже-дуже важлива річ, розумієте? Це місце болить не тому, що у тебе там родичі, а тому, що у тебе є совість. Це може звучати банально, але це певний момент совісті, коли ти розділяєш чужу біду, співчуваєш. Не тому, що біда твоя. Для мене це принципова річ. Це запитання до київського, українського простору: чи може трагедія бути чужою, якщо мова про нас? І хто такі ми?

Яку історію Вашої родини відтворити на папері Вам було найтяжче?

Були історії, які я знала з дитинства, але не знала, як їх розповісти. Це – історія про те, як мого батька врятував фікус, а потім виявилося, що ніякого фікуса й не було. І тоді виходить, що ти взагалі не можеш з’ясувати, був фікус, якого зняли із вантажівки й на звільнене місце посадили мого батька на евакуацію, інакше він би загинув. Чи насправді цього фікуса не було і це абсолютно вигадана історія. Німецькою фікус перекладається як «фікція». Російською – це вигадка, а німецькою – «література». Тому це дивовижна річ, яку я жодним чином не вигадала, а вона виростає із пошуку сім’ї.

Там є абсолютно неймовірні історії. І насправді вся книжка виросла із цього відчуття, що ти це увесь час несеш це в собі і не можеш з цим впоратися, тобто з якоїсь неможливості примиритися з історичним нещастям.

І те, що почалося після видання книги, – взагалі неймовірно. Я познайомилася з величезною кількістю людей, які надсилають мені історичні матеріали, які розповідають свої особисті історії. З’являються якісь оперні співаки, які кажуть, що вони Кассандри з моєї книги, бо я там згадую оперу. З’являються люди зі Швейцарії, які кажуть, що вони були в тому самому дитячому будинку під час війни в 1944 році, в якому була моя бабуся. Якісь абсолютно нереальні речі. Тобто історія продовжується і не може закінчитися поки ми живі.

– Якщо повернутися до мови, Ви написали історію Вашої родини німецькою, мовою, якої не знають Ваші батьки. Чому?

– Є кілька відповідей: по-перше, я 16 років живу в Німеччині, це мова, якою я спілкуюся. Оскільки книга має розмовну інтонацію, бо це розказані історії, то оповідач ніби розказує іншим про себе. І ця інша людина – німецькомовна, оскільки я живу в цьому середовищі.

Зрозуміло, що я пишу російською краще, ніж німецькою. Але мені здавалося: коли писати російською, то це ближче до мемуару, а якщо – німецькою, то з’являється біографічне «я», бо в розповіді нічого не вигадано. Це цікаво, бо багато моїх друзів зрозуміли, що я – українка і що це моя історія. Але були люди, які думали, що це роман, тобто повністю вигадана історія.

До того ж, мені здається, якщо людина пише російською про Другу світову війну, про єврейську історію, про Україну, про свою сім’ю, то в самій мові закладена історія «жертви»: ти жертва, бо є частиною єврейського народу; ти жертва, бо частина того радянського народу, на який напали. Хоча це все дурниці. І ми про це, звісно, знаємо.

Німецька мова для мене – спроба вийти із цього жертовного дискурсу. Це моя історія. Мені дуже хотілося сказати, що я – не жертва, я живу й володію своїм життям. Тобто я прописала одну історію мовою опонуючої колись сторони. Це створює дуже дивний ефект, коли я відходжу від цієї рольової гри: ми праві, а інші – ні.

– За аудиторію Ви обрали німців, бо хотіли, аби вони дізналися про Вашу історію, чи ідея була більш глобальною?

– Свою історію я хотіла розповісти своїм кільком друзям. Про великі аудиторії я жодної секунди не думала. Можливо, у мене було відчуття якоїсь місії, але вона була внутрішня і не була пов’язана ні з якою системою успіху.

Із друзями ми спілкуємося німецькою, але не всі вони – німці. Один із них – італієць, інший – румун, є ізраїльтянин і, можливо, одна німка. Але в мене є й російськомовні чи україномовні друзі в Німеччині, які мені сказали, що «ця книга лише для нас», оскільки «написана для людей, які живуть у Німеччині та розуміють, що таке радянське минуле, або й взагалі самі з цього минулого». Тобто виник такий собі стереоефект.

“;
//parse XFBML, since it is not nativelly operative onload
if (!fbParse()) {
var c = 0,
FBParseTimer = window.setInterval(function () {
c++;
if (fbParse())
clearInterval(FBParseTimer);
if (c === 20) { //5s max
thisSnippet.innerHTML = “Facebook API unsuccessful to initialize.”;
clearInterval(FBParseTimer);
}
}, 250);
}
}
};
thisSnippet.className = “facebookSnippetProcessed”;
if (d.readyState === “uninitialized” || d.readyState === “loading”)
window.addEventListener(“load”, render);
else //liveblog, ajax
render();
})(document);

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>