«Якщо прийде москаль, не буде у нас ні культури, ні спадщини» — ZAXID.NET

Більше восьми років тому львівське Товариство охорони пам’яток стало одим із найбільших волонтерських пунктів у місті з високим рівнем довіри. Сьогодні один із найгарніших палаців Львова нагадує мурашник, де вирішують сотні найрізноманітніших питань, а головне – насамперед дбають за ефективність та безпеку українських військових.

Без сумніву, серцем, двигуном та центром ініціативи є Андрій Салюк, відомий у Львові та за його межами громадський діяч, президент благодійного фонду «Збереження історико-архітектурної спадщини міста Львова», віце-президент Українського комітету ICOMOS, голова ради Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.

У 1916 році кошти на оборону Львова збирали за допомогою Лицяря-охоронця, через 100 років історія повторилась (фото Facebook)

Оглядачка ZAXID.NET Катерина Сліпченко поговорила з Андрієм Салюком про те, як зробити волонтерство ефективним та як вберегти наші пам’ятки від московської навали.

«Львівський лицар» нещодавно відзначив восьмиріччя. Як все починалось?

Ми з’явились як пункт допомоги Майдану у 2013 році. Потім, у березні 2014 року, до нас звернулись прикордонники. Тоді львівський прикордонний загін вирушав на Чонгар. Ми їм віддали те, що у нас залишилось після Майдану – все, що було.

Але саме тоді усвідомили, що багато хто з нас має технічну освіту. Тож вирішили, що нам ефективніше буде допомагати армії не шкарпетками. Шкарпетки на фронті потрібні, але ними війну не виграєш. Тож ми вирішили розібратись у технічних потребах військових. І зупинилися на тому, що будемо допомагати оптикою, приладами тощо. У цьому напрямку працюємо й досі.

Ми маємо декілька власних унікальних розробок, які допомагають українській армії ефективно воювати та зберігають життя наших хлопців. Зокрема, поміж вояками на фронті добре відомі наші перископи, планки пікатіні, ручки переносу вогню, «КПСС», круги розвідника тощо.

На початку були помилки, коли ми не знали, що саме треба. Але ми досить швидко навчилися, що є запити, які треба ігнорувати. Бо передавати на фронт речі, які не придатні для використання там, навіть якщо про це просять, то є як мінімум змарновані гроші.

Крім того, у нас маленька організація, робимо те, що можемо. Ми не маємо можливості витрачати гроші на рекламу, але бачимо, як інші волонтерські організації переплачують за певні речі.

Наприклад, я не розумію, чому часом купуються автомобілі за грубі гроші, коли можна вкластись у набагато меншу суму, наприклад. На мою думку, людські гроші потрібно витрачати ощадно.

Звичайно, не можна купувати щось таке, що розвалиться, не доїхавши до фронту (наші авто завжди проходять техогляд), але купувати нові машини вважаю недоцільним марнотратством.

Як один із найдосвідченіших волонтерів скажи, що є найбільшою волонтерською помилкою?

Складне питання. Напевно, в першу чергу нез’ясовані потреби, коли волонтери кидаються на замовлення як на амбразуру, не з’ясувавши деталі. За вісім років, які ми існуємо, ми навчились насамперед дуже ретельно з’ясовувати що саме потрібно на передовій, дуже конкретно.

Також треба усвідомлювати різницю між «хочу» та «треба», це складно, але важливо.

Чи важко говорити «ні» людям, які на передовій?

Дуже важко. Особливо важко, коли мені дзвонять і кажуть: «дайте ось таке», а я знаю, що воно не підходить. Я, розумію, що з одного боку не маю морального права сперечатись з людьми з «нуля», але я намагаюсь переконувати, коли знаю, що краще працюватиме щось інше. А те, що вони просять, їм не треба. Це завжди тяжко, але доводиться. В нас малий ресурс, ми купуємо речі в обмеженій кількості, тож завжди намагаємось, щоб вони були як найефективнішими. Щоб вони потрапили тим, кому вони найбільш потрібні.

Також важко, але з інших причин, відмовляти людям, бо в нас чогось нема. Коли, наприклад, просять дрон чи тепловізор, а ми змушені відмовити, бо їх у нас немає. Звичайно, хотілося б мати можливість закривати усі потреби, які виникають на фронті, але ми виходимо з того ресурсу, який є.

Так що з одного боку я стараюся, щоб кожна річ була максимально ефективно використана, з другого я стараюся, щоб гроші, які нам довіряють люди, не змарнувати. Тобто щоб ми купили справді необхідні речі та передали тим, кому вони дійсно потрібні.

Також «ні» доводиться говорити досить часто деяким волонтерам. Особливо, коли вони створюють довгий ланцюжок, такий собі зіпсутий телефон, і я вже не знаю, кому і що передається. У таких випадках я пропоную, щоб з нами контактували безпосередньо військові. Щоб інформацію не передавати через п’яті руки. Або є такі, що збираються в себе все, що можуть дістати і чекають, коли до них хтось звернеться. Це не ефективна робота, тож ми намагаємося від такого відмовлятись.

Особливо вбиває, коли дзвонять і питають: «А що у вас є?». Ми не магазин, так що хай до нас звертаються військові й ми намагатимемося їм допомогти. Якщо зможемо.

Натомість ми радо допомагаємо волонтерам, особливо тим, яких знаємо. Для нас немає значення, через кого потрібна річ опиниться на передовій, головне, щоб вона була там потрібною.

Кажуть, що наші волонтери можуть дістати все. Розумію, що не про все можна говорити. Але розкажи, що найбільш неймовірного вам доводилось діставати та передавати на фронт. Наприклад, мій знайомий з Нью-Йорку переконаний, що в нас можна купити танк.

Танк не діставали. Але до нас звертались за прицілами до гармати. Найцікавіше, що нам вдавалося їх знаходити. Звертались за дуже специфічними речами. Наприклад, є прилад, який дозволяє фіксувати на камеру те, що бачить снайпер у приціл. Це важливо, бійці часом потребують таких речей.

Але переважно, і це навіть образливо, що усі вісім років є потреба у дуже простих речах. Таких, наприклад, як звичайні біноклі, генератори, GPS-навігатори. Так, вони дорогі. Складно зібрати кошти, щоб закупити їх у належній кількості. Але я не розумію, чому за вісім років війни в нас армія досі не забезпечена біноклями, навігацією, прицілами. Тобто тим, що очевидно потрібне на фронті.

Я вже не кажу про те, що в нас волонтери займаються написанням програм для артилерії, пілотуванням безпілотників тощо. В нас феноменально розумні люди, які роблять неймовірні речі. Вони готові робити те, чого немає в найрозвинутіших країнах. Їх не зупиняє, що такого ніде немає. Навпаки.

Водночас ми змушені витрачати ресурси на такі речі, які б ну якщо не у 2014, то у 2015 році точно мали б бути закуплені та покладені на склад. Я розумію, що на війні все дуже швидко знищується. Але мали б бути резерви. На жаль, досвід показує, що цього просто немає.

Так що у нас переважно все таке, що допомагає вижити. Це речі, які потрібні на щодень, але їх чомусь немає. От сьогодні передавали бінокль для артилериста. Це ненормально.

Твоїм фахом є охорона культурної спадщини. В умовах війни вона стає однією з перших жертвою. Як її можна захистити?

Ще з 2014 року я не втомлюсь повторювати, що найбільше охороною культурної спадщини зараз займаються дівчата і хлопці з автоматами. Бо якщо сюди прийде москаль, у нас не буде ні культури, ні спадщини. Так що ми, навіть коли займаємося допомогою армії, все одно захищаємо культурну спадщину, тільки трохи в інший спосіб. Можливо, це патетично звучить, але це моє переконання.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, уже 26 лютого була перша розмова про необхідність захистити об’єкти культурної спадщини у Львові. І вже 28 лютого почали закуповуватись матеріали, якими захистили вітражі.

Коли я лише починав займатись охороною історичної спадщини, я спілкувався з професором Кшиштофом Павловським, який тоді був президентом ІCOMOS Польщі. Я спитав його, як він визначає, які пам’ятки треба реставрувати в першу чергу, як збирає на це гроші. Він подивився на мене, як на мале пиво і сказав: «Знаєш, діяльність громадської пам’яткоохоронної організації визначається не кількістю відреставрованих пам’яток та не сумою зібраних грошей, а кількістю людей, який вдалося переконати, що це треба робити».

Тож коли у Львові почали захищати вітражі та скульптуру, важливо, що до цього процесу було залучено дуже багато людей. Наприклад до мене прийшов власник будівельної фірми та спитав, чим може допомогти. Потім тим почали займатись в Одесі, в Києві…

У перші дні війни наші волонтери пішли та купили вогнегасники та рознесли їх по церквах у середмісті Львова.

Зараз триває війна не за територію, не за ресурси, бо їх у Московії більше, ніж потрібно. Це війна за культурну спадщину. «Рускій мір» зазіхає саме на культурну, історичну спадщину на нашій території. Вони декларують, що є спадкоємцями Київської Русі. Це складно декларувати, якщо вона не входить у територію їхньою держави. Те саме зі Скіфією, наприклад. От на це вони претендують, на історію. Цей болотяний народ намагається посадити себе на території, пов’язані зі світовою культурою. Тим самим показуючи, що вони мають право на цю культуру. Думаю, вони будуть оберігати Софію Київську, адже вони претендують на цю спадщину. Не думаю, що вони будуть її бомбити, хоча це московити, їх ще ніхто не передбачив. Але вони цю культурну спадщину хочуть мати в себе.

А от ту культурну спадщину, яка не вписується в їх парадигму, легко можуть знищувати. Та спадщина, яка є у Львові, їм не цікава, їм легко її нищити.

Так що це – війна історії. Недарма ж Російське історичне товариство очолює голова військової зовнішньої розвідки [Сєргєй Наришкін]. Думаю, це все пояснює.

Довідка: У 1916 році Львів опинився перед небезпекою російської окупації. Громада вела збір коштів на потреби мобілізації та на зміцнення своєї обороноздатності. Для залучення благодійних пожертв на потреби війська у Львові був вирізьблений з дерева Лицар-оборонець. Кожен, хто складав пожертву на зміцнення війська мав право забити в обладунки лицаря металевий цвяшок, у такий спосіб «зміцнивши» його уже металевими латами. Через сто років історія повторилась. Тож для потреб зміцнення ЗСУ до Львова повернувся Львівський Лицар у образі Святого Юрія Змієборця. Кожен, хто складає пожертву не менше аніж 100 грн. має право зміцнити щит Святого Юрія символічною металевою пластиною із викарбуваним Тризубом. Другу таку пластину жертводавець отримає у подарунок на пам’ять про подію.

*всі фото Катерина Сліпченко

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>